§26

Діти війни

Діти війни — а чи було у них дитинство?
«Мрія» (оповідання-спогад за реальними подіями)

Свідчить очевидець:

Зі спогадів Володимира Маркуса:
"Ми почали гинути, ставати каліками з липня 41-го — від перших бомбардувань. Ми, підлітки і старші, бачили розтерзані бомбами тіла на деревах, на бруківці, упереміш з покрученими трамвайними рейками на розі вулиць Рішельєвської і Пантелеймонівської, біля хлібної лавки, біля якої стояла черга за хлібом, що видавався за картками. Лавка розміщувалася біля привокзальних залізничних колій, напроти Куликового поля, з виходом на вулицю Пироговську. Від лавки і людей залишилося місиво! Там були і діти.
Біля нас, дітей і жінок, лягали на землю рівні розстрільні рядки від кулеметів німецьких льотчиків, коли ми збирали на полі помідори в районі Люстдорфської дороги. Від жаху було незрозуміло — ці червоні плями на землі від розчавлених помідорів чи від тих, хто вже не встав. Нас убивали і калічили в Одеському порту при спробі евакуюватися. Німці з цинічною точністю вечорами починали бомбити місто. Люди ховалися від бомбардувань по-різному — в щілинах (так називали бомбосховища), в підвалах і парадних будинків, у погребах.
До сховища ходили в основному жінки з дітьми. Вранці поверталися додому. А замість будинку — тільки стіни!
Ми ходили проводжати на фронт своїх близьких по гарячій, м’якій, як борошно, запорошеній польовій Аркадіївській дорозі (тепер проспект Т. Шевченка) в Каховські казарми. Ми ходили проводжати на фронт своїх чоловіків у Олексіївський сквер біля Товарної. Ми ходили до шпиталю, на вулицю Пироговську (зараз 411-й шпиталь), зустрічати з фронту трамваї з пораненими. Так, тоді трамвайні колії тяглися до шпиталю. Жінки запитували: «Кого привезли?», — Роздивляючись обличчя. «Що там (на фронті) робиться? Чи не знаєте такого?». I раптом удача: «Знаю, вчора був живий»!
Ми з матерями ходили містом «добувати» воду. Ємність «помічника» пропорційна віку — чайник, молочник, дитяче відерце. В основному ходили по воду в Єврейську лікарню, в глибокий підвал якогось корпусу Водного інституту, кудись на вулицю Балківську".

Володимир Маркус. Спогади. Вечірня Одеса. № 140 (9468a)
 / / 20 вересня 2011

Свідчить фото:

15 вересня 1941 р. в одеських школах почалися заняття (подвір’я 117-ї школи).

Згадайте, коли почалася героїчна оборона Одеси і дайте відповідь на питання:
а. Чому в складний період боротьби за місто керівництво Одеси відновило заняття в школах?
 б. Вдивіться в обличчя четвертокласників 117-ї школи 15 вересня 1941 р. Що ви можете сказати про настрій молодшого покоління одеситів у той період?
в. Порівняйте представлене фото зі спогадом Володимира Маркуса. Чим можна пояснити контраст тексту з фотозображенням?

«Соня» (оповідання-спогад за реальними подіями)

Iз щоденника юного одесита В. Дєткова:

19/Х/1941 р.
Прийшли до школи на Болгарській. Нас стали конвойні оглядати, шукаючи зброю чи ножі.
Довго ми стояли, чекаючи своєї долі, коли нас опитає майор-комендант. Але наша група була маленька, ми стояли осторонь, і нас не викликали. А їсти хотілося все сильніше і сильніше.
Приводили групи євреїв: людей похилого віку, дітей. Серед двору, розмістившись на якихось вузлах, сиділа єврейка і, тримаючись руками за голову, хапаючи повітря, як під час припадку, стогнала. Ніхто з румунів на неї не звертав уваги. Двоє хлопців забрали її на ношах. Одну групу євреїв відпустили до середи. Вони, підбадьорені, збуджено розмовляючи, розходилися по домівках. Одесити були відпущені до п’ятниці, в тому числі і я.

24/Х/1941 р.
Вранці пішов у диспансер. По дорозі додому зустрів велику групу євреїв зі скарбом, з чадами і домочадцями, всі з Ярмаркової. Під конвоєм. Було страшно, але мене вразила стоїчна поведінка цих нещасних приречених. На обличчях у деяких був розпач, але більшість були спокійні. Навіть маленькі діти крокували серйозно і строго, як дорослі. Наші домашні, як і всі сусіди, були пригнічені, картина залишення своїх осель нещасними була нестерпно важка.
Все ж це не завадило тим, хто залишився, розграбовувати майно із залишених квартир, тобто те, що не забрали конвоїри. Розграбували також і квартири забраних. Наші нічого не брали. Лише полову, яку Міша Плетовнік віддав сам. Та ще Лілька отримала на зберігання від подруг (нещасні діти) ляльки.

25/Х/1941 р.
Сидів удома, кравцював — шив теплу безрукавку собі. Наші дворові після сліз за забраними євреями поспішно і жадібно розтягнули добро з їхніх квартир. Я наказав своїм нічого не брати.
Зустрів випадково Iлюшку Фаєрмана. Він розповів, що його повернули з дороги, оскільки за наказом Антонеску припинили знищувати євреїв і всіх розпустили по домівках. Ось буде сюрприз для тих, хто облаштувався в єврейських квартирах! Я сказав про це Карлушці Блюму. У нього витягнулося обличчя і округлилися очі! Але він сказав, переводячи подих: «Ну, і слава Богу!». Біля застави, розповідав Iлюша Фаєрман, стояли російські баби і стягували з євреїв, що проходили, шарфи, кофтинки та інше — грабували. Румуни-конвоїри нічого не відбирали.

Вранці (26/Х) справді почали повертатися наші репресовані, правда, поки що одні діти ... Дівчинка років 10-11, хлопчик теж такого віку і другий хлопчик років 8. Вони їли (діти залишаються дітьми) і, сміючись, розповідали: їхню групу зігнали в льох під ощадкасою біля мосту. Переписали прізвища і зажадали грошей та цінних речей. Обшукали і відібрали цукор, продукти, а вночі приходили групами і забирали наверх молодих жінок і дівчат, а звідти, згори, долинали крики і постріли. Одна жінка, коли з’явився зі свічкою один з варварів 20-го століття, годувала грудьми дитину. Румун наказав їй іти за ним. Нещасна поклала дитя й пішла нагору. Дитина заплакала, тоді румунський солдат, який проходив мимо, наступив дитині чоботом на обличчя. Молці, молодій красивій жінці, наказав один йти нагору, вона відмовилася. Румун націлив на неї гвинтівку, погрожуючи вбити. Відважна жінка вибрала смерть. Але румун убити її не наважився. Одну дівчину відстояли загальними криками, солдат, злякавшись, залишив її. Хайку Брондес (16-річну) сховала Хона, її мати, прикривши клунками й власним тілом. Все це діти розповідали і сміялися, не розуміючи всього пережитого ними жаху. Один п’яний офіцер, знявши чоботи, викликав будь-кого з ним боротися. Ніхто, звичайно, не йшов. Тоді бандит став бити чобітьми жінок, дітей.

«Дерибасівська — Рішельєвська»: Літературно-художній, історико-краєзнавчий ілюстрований альманах, 2011, Вип. 47. — 76-89. Початок трагедії (Iз щоденника Б. Г. Дєткова).

Зі спогадів Володимира Маркуса:

Почалося інше життя. Ми з матерями почали потрапляти в нескінченні румунські облави з відсидкою у в’язниці. Наприкінці жовтня плити тюремної кухні, куди нас саджали, ще були теплими із радянського часу — місць не вистачало. День проходив за днем без води та їжі. Потім нас виводили на тюремний плац. Жінки плакали, боячись розстрілу. Нас «трусили» по всьому тілу. Навіть дітей. Все, що було цінним і блискучим: каблучки, сережки, «бронзулетки», годинники, намиста, пояси з гарними пряжками, шпильки і гребінці для волосся, інші предмети, призначені для продажу або обміну на «Привозі», — клали на землю, як для дикунів часів Кука. Знаходити їжу можна було тільки в селах. Наші матері в люто-холодну зиму 1941-1942 рр. їздили по селах, вимініючи речі на їжу.
Смачними були привезений розігрітий шматок замерзлого хліба, картоплина, їх берегли від морозу на тілі жінки. Але більш радісним було повернення матері. Ці поїздки були смертельно небезпечні. Ми почали втрачати матерів.
В окупованій Одесі не отримували листів-трикутників з фронту. Ми не знали, стали ми сиротами чи круглими сиротами. Ті, хто ставали дітьми вулиці та жалісливих сусідів, шукали собі їжу самі. Хто працею, хто жебрацтвом, хто злодійством. А хто помирав від голоду ... Ми жили в покинутих квартирах і вмирали в них від морозів, від пожеж, від чаду.
Про нас ніхто не турбувався. Тільки поліцейські звертали на нас увагу: прогнати, вдарити. Румунські були м’якшими, а «вітчизняні» могли забити, якщо вдавалося наздогнати. Вигляд смерті для нас став звичним: повішені на Олександрівському проспекті й на вулиці Степовій, убиті при втечі під час облави на вулиці Преображенській; замерзлі в снігу, які не хотіли віддати свою річ. Монстрами в ставленні до одеситів були румунські офіцери. У їхній присутності не можна було проявляти жодних емоцій — все трактувалося як випад проти них. Кара здійснювалася негайно, незважаючи на стать, вік.
Хтось із нас повчився в румунській гімназії і дізнався, що Одеса належить до губернаторства Трансністрія у великій Румунії.

Володимир Маркус. Спогади. Вечірня Одеса. № 140 (9468)
// 20 вересня 2011.

Цього не можна забути...

Свідчать документи:

Наказ № 4
Ст. 1. Всі жителі міста Одеси та околиць зобов’язані заявити в письмовій формі в поліцейські відділки (їхні юридичні відділення) про відомі їм виходи з катакомб, а також заміновані місця, про які вони знають; заява має бути зроблена в семиденний термін з дня опублікування цього наказу.
За неповідомлення про катакомби й заміновані місця відповідають в першу чергу двірники відповідних будинків та їхні мешканці, що не зробили заяви в зазначений термін.
Ст. 2. Мешканці будинків, де після закінчення зазначеного терміну будуть виявлені входи і виходи з катакомб або міновані місця, про які не повідомлено в поліцію, караються стратою. Так само каратимуться і всі ті, хто живе поблизу катакомб і замінованих місць і, знаючи про їхню наявність, не повідомить про них, — так само як і ті, хто, знаючи осіб, які користуються катакомбами, не заявить про них в зазначений термін.
Неповнолітні порушники наказу караються, як і дорослі.
12 січня 1942 р. Генерал Н. Тиб. Петреску

Військовий прокурор підполковник Г. Солтан.
Одеська газета 13.01.42 р.

Який навчальний заклад Одеси носить ім’я Яші Гордієнка?

Будинок дитячої творчості
Технікум
Школа

Iз звіту муніципалітету Одеси:

Офіційних святкових заходів міської влади з нагоди нового 1942 року не було. Для школярів в приміщенні міського муніципалітету була встановлена новорічна ялинка, біля якої 25 грудня був організований різдвяний ранок. Його головними організаторами стали міській голова Г. Пинтя, принцеса Кантакузіно і Православне жіноче товариство Одеси.

Державний архів Одеської області.
— Ф. Р −2275. — Оп. 1. — Д. 24 а. — С. 1-2

Як поводилися окупанти в Одесі?

Яка національна група особливо гнобилася окупантами?

Чому окупанти не відчували жалю і милосердя до одеських дітей?

Чи всі солдати окупаційної румунської армії жорстоко і аморально ставилися до одеських дітей?

Як Ви думаєте, діти з яких сімей могли потрапити на новорічну ялинку і ранок в муніципалітеті? I чому цей захід було організовано 25 грудня?

Iз листа юного підпільника Яші Гордієнка до батьків 27 липня 1942 р.:


Гордієнко Яків Якович (1925-1942) — зв’язковий в партизанському загоні В. Молодцова-Бадаєва, розвідник його наземної групи. Заарештований румунською контррозвідкою і після жорстоких тортур страчений. Посмертно йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Першим похований на Алеї Слави в Одесі.
"Хто взагалі був у моїй групі, ті гуляють на волі. Жодні моральні тортури не вирвали їхніх прізвищ. Я водив хлопців на справу. Я збирав відомості. Я збирався підірвати будинок, де були німці (поруч з б. Червоної Армії, новий будинок). Але мені завадив старий. Цей собака мене боявся. Він знав, що у мене не здригнеться рука, піднята на провокатора. Від моєї руки вже загинув один провокатор. Шкода, що я не встиг розвернутися ...
Наша справа все одно переможе. «Совєти» цієї зими струсять із нашої землі німців і «визволителів» — мамалижників. За кров партизан, розстріляних румунами, вони дадуть відповідь у тисячу разів більше. Мені тільки боляче, що в таку хвилину я не можу допомогти своїм друзям по духу.
У сигуранці з мене не вирвали, що я комсомолець. Прощайте, дорогі. Нехай батько одужує. Цього я хочу. Прошу тільки не забути про нас і помститися провокаторам. Передайте привіт Олені.
Цілую вас всіх міцно, міцно. Не занепадайте духом. Тримайтесь. Вітання всім рідним. Перемога буде за нами!"

Державний архів Одеської області. Ф. П- 92, оп.1, спр. 225, арк. 1-4.

Подвиг Яші

Рядки меморіальної дошки:

«Над цим будинком в ніч з 6 на 7 листопада 1943 року радянськими підпільниками було піднято червоний прапор», — так свідчив напис на меморіальній дошці, встановленій на фасаді Успенської церкви на вулиці Радянської Армії (нині вул. Преображенська) в післявоєнний час, яка після ремонту церкви на початку нинішнього сторіччя була знята ....
...Підпільники-комсомольці Одеси під керівництвом студентки педагогічного інституту Марії Вінницької систематично писали антифашистські гасла на стінах великих будинків. У ніч на 7 листопада 1942 року на найвищій споруді Одеси — Успенській церкві — комсомолець Георгій Дюбакін вивісив червоний прапор, який майорів над містом до 10 години ранку наступного дня. У день Радянської Конституції, 5 грудня 1942 року, підпільники посипали центральні вулиці Одеси маленькими червоними зірочками, які були вибиті металевим штампом з червоного тонкого паперу. Крім того, вони розклеїли по місту 1500 патріотичних листівок. У цій роботі особливо відзначилися комсомольці Георгій Дюбакін, Микола Кутвіцький, Марія Дубровіна, Галина Соловйова, Віра Сопріянова, Ляля Верчук.

Тронько П. Безсмертя подвигу. — Ворошиловград, 1983. — С. 36.

Чому румунські окупанти в боротьбі з партизанами не розрізняли дорослих і дітей?

Які почуття переповнювали засудженого до розстрілу Яшу Гордієнка?

Чи змирилися молоді одесити з окупаційним режимом у рідному місті?

Розповідає історик:

Одеський історик Віра Остащук про систему середньої школи, організованої румунами в окупованій Одесі:
За румунською системою навчання середня освіта мала 3 рівня: I рівень — початкова школа, II рівень — гімназія, III рівень — ліцей. Гімназії та ліцеї частіше за все представлені в одному навчальному закладі, що носив назву ліцей.
Початкова школа охоплювала дітей у віці від 7 до 14 років і була семирічною школою, її відвідування було обов’язковим. Але треба зазначити, що в той час, коли перші чотири класи відвідували абсолютно всі діти Трансністрії, в наступниу трьох не всі вчились. Частина дітей, які закінчили чотири класи, вступали до першого класу ліцею чи інших шкіл, а інша частина, особливо в селі, йшла працювати. Необхідно зазначити, що початкова школа користувалась особливим становищем. Без свідоцтва про закінчення 4-х класів початкової школи неможливо було вступити до першого класу ліцею, навіть вступаючи до ВНЗу , необхідно було надати це свідоцтво.
Основний тип середнього навчального закладу — ліцей. Він мав 8 класів і міг існуваті як у складі всіх восьми класів — повний ліцей, — так і в складі тільки перших чотирьох чи тільки старших чотирьох. Навчання в ліцеї (і взагалі вище) не було обов’язковим. Навчання в ліцеях було платним, але, як правило, 40% учнів звільнялися від внеску. Учні, які закінчили 4 класи початкової школи і бажали вступити до ліцею, складали вступні іспити, внаслідок чого до середнього навчального закладу вступали більш здібні та краще підготовлені. Ті, хто не проходили випробування, вступали до V класу семирічки, яка, як правило, мала той чи інший професійний напрямок.
Перші чотири класи ліцею були теоретичними: у старших додавався практичний напрямок. У зв’язку із цим перехід з IV класу ліцею до V класу супроводжувався розширеним іспитом, який давав можливість знову провести відбір учнів і пропустити до старших класів тільки найкраще підготовлених до подальшого навчання. Закінчення восьмикласного ліцею досягалося через успішне складання іспиту за курс всього ліцею. Екзаменаційна комісія складалася із викладачів відповідних дисциплін під головуванням професора одного з університетів країни. Всі предмети складалися письмово й усно. Цей екзамен називався бакалауреатом (за системою Радянської освіти — випускний іспит). Однак, щоб потрапити до ВНЗ, юнак чи дівчина складали вступні іспити. Таким чином, румунський вищий навчальний заклад у результаті трикратної селекції мав отримати від середньої школи дійсно доброякісний «матеріал», підготовлений до свідомого сприйняття дисциплін, які там викладалися.

Остащук В.I. Відображення освітньої політики румунської адміністрації в офіційних періодичних виданнях м. Одеси 1941 — 1944 рр.// Культура народiв Причорномор’я. — № 152. — Сімферополь, 2009.
— С.187-195.

«Кримінальні» патріоти

Сторінки окупаційної преси:

26 лютого 1942 р. починає свою роботу 2-а чоловіча гімназія, яка прийняла в свої класи 47 учнів. Всього ж до цього часу, крім 50-ти загальноосвітніх і початкових шкіл, відкритих в Одесі наприкінці 1941 року, розпочали свою роботу ще 16 ліцеїв з восьмирічним терміном навчання: 5 чоловічих, 8 жіночих, 1 румунський, 1 український і 1 спільного навчання, а також 11 гімназій з чотирирічним терміном навчання: 4 чоловічих, 3 жіночих і 4 спільного навчання, в тому числі одна румунська, одна українська, одна німецька та одна вірменська.

Одеська газета від 11.03.42 р.


«Відповідно до розпорядження губернаторства 1 липня цього року відділом праці були відправлені на ферму «Тодор» учні лінгвістичного училища в кількості 71 людини.
На ферму «Королева Марія» 3 липня направлені 196 учнів медико-фармацефтичної школи.
Учні автомеханічного ліцею № 9, що відбули практику в кількості 62 осіб, 6 липня були відправлені на роботу в с. Барабой (Овідіопольський район).
Після завершення практики 30 учнів вищої харчової школи з 8 липня відбувають трудову повинність на фермі «Стефан Чел Маре».
Цього ж дня, 6 липня, відправлені на роботу на ферми учні вищої стоматологічної школи.
Вся молодь повинна відбути трудову повинність протягом 24-х робочих днів.
До тих, хто ухиляється від трудової повинності, керівництвом навчальних закладів будуть застосовані суворі заходи стягнення — аж до відрахування".

Поголос. — 1942. — 11 липня.

Для чого румуни в окупованій Одесі багато зусиль приклали для відновлення шкільної системи?

Чи користувалися румунські школи такою популярністю, як одеські, і чи вдалося окупаційній владі охопити все дитяче населення Одеси шкільною освітою?

Цифри свідчать:

"Станом на 1 вересня 1942 року в Одесі офіційно проживає у віці від 3 до 18 років 41246 дітей. З них православну віру сповідують 39157 людей, католицьку — 1382 людини, лютеранську — 597 чоловік і 110 чоловік були інших віросповідань. Кількість безпритульних дітей, за приблизними розрахунками міської Дирекції Культури й Освіти, становить близько від 2,5 до 3 тисяч осіб. У дитячих притулках на даний момент знаходиться 364 сироти, з них:

Будинок книги

Документ свідчить:

У доповіді Г. Пинтю, яка прозвучала 16 жовтня на урочистому засіданні керівників Губернаторства з нагоди річниці окупації Одеси румунськими військами, говорилося: "Дирекцією культури й освіти у жовтні-листопаді 1941 р. була проведена в місті реєстрація всіх учнів і викладачів, а також будівель навчальних закладів, в яких була організована охорона шкільно-господарського інвентарю ...
До 15 грудня 1941р. був закінчений ремонт і почалися заняття в Університеті, Консерваторії і 55 початкових школах, з яких у двох із них навчалися глухонімі й діти-інваліди.
До лютого 1942 р., на додаток до них, в Одесі відкриваються одразу 16 ліцеїв з восьмирічним терміном навчання, з яких 5 було чоловічих, 8 жіночих, 1 румунський, 1 український і 1 спільного навчання. Також в ті дні розпочали свою роботу і 11 гімназій з чотирирічним терміном навчання: 4 чоловічих, 3 жіночих і 4 спільного навчання, в тому числі, одна румунська, одна українська, одна німецька та одна вірменська. Одночасно з ними в кожному районі міста відкриваються і курси з вивчення румунської мови, де навчання 1338 слухачів проводили 48 лекторів.
У цей же час починаються заняття і в середніх спеціальних навчальних закладах. Так, були відкриті 4 технічні і 2 швейні училища, харчовий технікум, зуболікарська школа, медико-фармацевтичне училище, музичне училище та школа кераміки, в яких під керівництвом 85 викладачів навчалося 934 юнаків і дівчат. При всіх навчальних закладах працюють курси румунської мови для викладачів.
У травні 1942 р. розпочався набір курсантів до Одеського королівського морехідного училища ...
На той час до нового навчального року було відремонтовано всі будівлі навчальних закладів, для яких чиновниками Дирекції були складені нові програми навчання. У друкарнях Бухареста для одеських шкіл віддруковані підручники румунською і російською мовами.
З вересня 1942 р. навчання в школах, гімназіях, ліцеях та училищах почали 24616 дітей. До цього часу також відкриваються ще 2 початкові школи, одна з яких була для сліпих дітей, жіночий ліцей Товариства православних румунів, лінгвістичне училище і 4 школи для 1200 дітей молдаван, які проживають в Одесі. На початку жовтня розпочав свою роботу німецький ліцей.
За рік румунського правління в Одесі відкрито 9 театрів і 2 цирки. Регулярно відбуваються вистави в Театрі опери та балету, Російському і Українському драматичних, Румунському народному, дитячому, ляльковому, а також у театрах «Гротеск», «Iнтимний», «Ельдорадо», перетвореного зараз на Мюзик-хол, і «Огляд», що став театром оперети.
До сьогодні на території міста працюють 6 лікарень, 16 поліклінік, 10 лікарських медичних пунктів, 5 спеціалізованих диспансерів, 3 санаторії, 3 дитячі консультації та 2 молочні кухні для новонароджених. У 6-ти благодійних їдальнях одеситам було видано 900 000 безкоштовних обідів, а на утримання п’яти дитячих притулків, у яких проживає 598 дітей, адміністрацією було виділено 700 000 марок".

Олександр Черкасов. Окупація Одеси. Рік 1942.
Липень — грудень. — Одеса, 2010. — С. 56-57.

Iз книги А. Маляра «Записки одесита. Окупація і після»:
«Румунські та німецькі школи, які навчали одеських школярів, давали хороші знання з тих предметів, які в них викладалися. Вчили недорого, очевидно, щоб надалі мати кваліфіковані кадри для управління на завойованих територіях. Моя сестра, Діна, отримавши початкові знання в такій гімназії, без проблем, після звільнення міста, закінчила із золотою медаллю одеську школу робітничої молоді № 13 в 1950 році. Мені пощастило працювати з інженером Юрієм Дістерговим, який навчався у німецькій школі для фольксдойче, і після війни легко вступив до Одеського інституту зв’язку».

Маляр А. Записки одесита. — Одеса: Друкарський дім, 2007. — C. 110-111.

Фотофакт:

В окупованій Одесі. Літо 1943 року.

Словами документа:

«Ваша Екселенціє»
Пунктом 12-м з Декретом маршала Йона Антонеску від 15/VI 1943 року на території Трансністрії забезпечується навчання рідною мовою.
Цілком усвідомивши величезне культурне й моральне значення освіти рідною мовою, ми, студенти-українці історико-філологічного факультету Одеського університету, вважаємо за свій святий обов’язок під час перебування в вищій школі належно підготуватися до праці на полі освіти серед українського населення Трансністрії, а того, додаючи до цього наше Прохання від 15/ХI 1942 року, просимо вашого розпорядження відкрити українські відділи на обох секціях (мовно-літературній та історичній) історико-філологічного факультету Одеського університету, в першу ж чергу — кафедру української мови та кафедру української літератури.

6. VII 1943 року
Караванський С. історико-філологічній факультет
В. Непомнящий, історико-філологічній факультет
В. Панків
Його Екселенції
Панові Губернаторові Трансністрії проф. Алексіану.


Державний архів Одеської області. — Р-2249 (Дирекція культури губернаторства Трансністрія). — Оп. 1. — Спр. 200. — Арк. 34.

На що було спрямовано навчання в румунських школах? Спробуйте самостійно доповнити слова документів та істориків...

Чому університетські професори і студенти, які залишилися в окупованій Одесі, зверталися до румунської влади з проханням організувати навчання українською мовою?

Шаховий турнір під час окупації

Зі спогадів Володимира Маркуса:

«Наприкінці 43-го — початку 44-го років румуни стали згортати свою «хазяйську» діяльність, везучи награбоване «для дому, для сім’ї». Разом з ними їхали «одесити», які розбагатіли. У той час говорили: «Кому війна, а кому мати рідна»! Поступово румун замінили німці. Порядки посилилися. Тинятися вулицями стало більш небезпечно. Німці значно частіше, ніж румуни, вдавалися до дитячих послуг: принести води, почистити взуття, прибрати приміщення, допомогти розвантажити або навантажити, стежити за тим, щоб кішки і собаки близько до їхньої оселі не підходили. Посуд мити не доручали. Ймовірно, гидували або боялися. Вся робота виконувалася під їхнім мовчазним спостереженням. На будь-яке відхилення від якості й кількості негайно вказувалося. Ще треба було збагнути, слухаючи німецьку мову, що від тебе хочуть!
Німці не сміялися з нас, але й не співчували. Ми для них були навіть не рабами.
Iз наближенням фронту в місті з’явилося більше техніки, військ. Їжі ставало все менше — селяни привезти не могли, а ранньою весною немає їстівної рослинності. З настанням темряви частіше чулися постріли — стріляли в будь-яку тінь. Вдень німецькі патрулі зупиняли всіх підозрілих. I дітей теж. Особливо якщо нас було більше двох. За сперечання могли застрелити на місці. Забирали, при підозрі у ... Напевно, в гестапо. Iншої влади не було.
У нас не було календаря, не було годинників — ми орієнтувалися за принципом «світло-темно». У якийсь із днів німці стали відводити техніку, завантажувати вантажівки. Показали на великий, добре закритий фанерний ящик і знаками дали зрозуміти, що там — їжа. Ми відкрили його тільки тоді, коли вони поїхали. Усередині ящик по-німецьки якісно був встелений фольгою. У ньому виявилися головки синьої капусти. У ту пору ніхто не знав, як її треба готувати. Але всі розуміли, що потрібно зварити. Так зробили і з’їли. Це була перша і єдина репарація, що потрапила безпосередньо дітям окупації.
Всі знають — це сталося 10 квітня 1944 року. Звільнили Одесу. Наші прийшли! Цей день багато років був точкою відліку. Одесити говорили: «Подія сталася після того (до того), як НАШI ПРИЙШЛИ». Ні в одному із звільнених від фашистів міст так не говорили".

Володимир Маркус. Спогади. Вечірня Одеса. № 140 (9468)
// 20 вересня 2011.

Фотофакт:

Діти з передмістя Одеси. 1943 р.

В окупованій румунами Одесі довгий час існувала комендантська година — час, коли простим мешканцям міста не можна було виходити на вулицю. Та й на вулиці часто було досить небезпечно. Як ви думаєте, чи гралися одеські дітлахи в різноманітні ігри в своїх дворах ...

Форми боротьби з окупаційним режимом бувають активними (коли з окупантами безпосередньо б’ються) і пасивними (без застосування зброї, наприклад, словом). Які форми боротьби з окупантами використовували Яків Гордієнко і Георгій Дюбакін?

Румунська окупаційна влада намагалася налагодити господарське та навчальне життя в Одесі, в тому числі і для юних жителів міста. Як ви думаєте, чому всі їхні заходи не змусили одеситів прийняти нову владу, «нову країну» і «нову мову»?

Яша Гордієнко і Георгій Дюбакін далеко не єдині підлітки Одеси, які не змирилися з окупацією. Спробуйте знайти інформацію і скласти невелике повідомлення про юних патріотів міста...